Леонід Могилевський

(1898-1976)

Леонід Могилевський (Лео Моґі) – український, французький, італійський американський режисер, один із піонерів української кінохроніки, кінооглядач.

Могилевський народився в Одесі у купецькій родині. Під час Першої світової війни воює рядовим у складі 51-го Литовського піхотного полку царської армії в Сімферополі. Після закінчення війни вчиться на медика, підпрацьовуючи у кіноательє Дмитра Харитонова, який прибув з Москви до Одеси. 

Лікарем Могилевський не став, однак став юристом, закінчивши 1924 року Одеський Інститут народного господарства. Невдовзі його запрошують стати юридичним радником ВУФКУ на Одеській кінофабриці. Там Могилевський цікавиться не лише буквою закону, а й законами/принципами монтажу, асистуючі режисеру Миколі Салтикову. 

У 1927 році Могилевський уже очолює відділ кінохроніки ВУФКУ, є колегою по цеху Дзиґи Вертова та Михаїла Кауфмана. Разом із Олександром Довженком ініціює створення першої кінотеки українських фільмів. Очолюваний Могилевським відділ починає випуск «Кінотижня», а потім і «Кіножурналу» ВУФКУ – добірок свіжої кінохроніки, «своєчасної та злободенної», що стають на той час чи не єдиним джерелом новин.

Тоді ж Могилевський створює дві монтажні стрічки – «Як це було» (1927) і – у співпраці з режисером Я. Габовичем – «Документи епохи» (1928). Остання стрічка – найбільш відомий монтажний фільм ВУФКУ, створений на основі 150 000 метрів хроніки 1917–1922 років.

 В основу фільму Леонід Могилевський поклав архівний матеріал («кавалки позитиву» і дореволюційний «мотлох»), що зберігся в архівах кіностудій ВУФКУ, або був викуплений у інших кіно-організацій та приватних осіб.

Беручи активну участь у Товаристві друзів радянського кіно, Могилевський монтує 16 коротких метрів товариства, як то «Дайош», «Піковий квиток», зафільмованих аматорською Кіноекспериментальною майстернею під керівництвом Гліба Затворницького.

У 1929 році режисер емігрує до Франції, а під час Другої світової війни – до США, після знову повертається до Європи – фільмує у Франції та Італії. Після виїзду з СРСР знімає близько 20 картин. У 1938 році фільм Леоніда Моґі «В’язниця без ґрат» бере участь у Венеційському кінофестивалі, де отримує Кубок міністерства масової культури і номінується на головну нагороду фестивалю як найкращий іноземний фільм. 

У 1947 році його картина «Вірсавія» номінується на Велику міжнародну премію Венеційського кінофестивалю. А в 1950 році фільм Моґі «Завтра – надто пізно» номінується на «Золотого Лева» – головну нагороду Венеційського кінофестивалю, та визнається найкращим італійським фільмом року. Фільми Леоніда Моґі «Париж уночі» (1943) та «Аравійська операція» (1944) Квентін Тарантіно згадує серед стрічок, які надихали його на створення «Безславних виродків» (2009), ставлячи їх в один ряд із роботами Жана Ренуара та Фріца Ланґa.