Попри офіційну боротьбу радянської влади з «буржуазним» Заходом, принади закордонного життя раз-по-раз демонструвалися на українських кіноекранах. Водночас, визнання фільмів ВУФКУ у світі засвідчило, що українська кіноіндустрія рухається у правильному напрямку.

У другій половині 1920-х ВУФКУ починає відвойовувати український екран в американських кінобойовиків, мелодрам із Рудольфом Валентино та комедій із Гаррі Пілем і Чарлі Чапліним.

Не в останню чергу це досягалося залученням до роботи на фабриках ВУФКУ європейських «легіонерів». З Туреччини приїздить режисер Ертуґрул Мухсін-Бей та знімає унікальний український пеплум «Спартак» (1926). З Німеччини, світового лідера з виробництва оптики, на фабрики ВУФКУ працевлаштовується ціла плеяда кінооператорів (Йозеф Рона, Альберт Кюн, Ніколас Фаркаш, Маріус Гольдт) та художників (Гайнріх Байзенгерц, Роберт Шарфенберґ, Карл Гаакер). Ці фахівці не лише приносять риси німецького експресіонізму в фільми Олександра Довженка та Георгія Тасіна, а й закладають фундамент української операторської та декораторської школи.

На наступному етапі вже режисери ВУФКУ відряджають працівників у Європу з метою поглиблення досвіду — Олександр Довженко, Дзиґа Вертов, Віктор Турін їдуть з фільмами та лекціями, а їх фільми демонструються на престижних Всесвітніх виставках. Стрічки ж «Два дні» і «Тарас Шевченко», а пізніше інші навіть доходять до глядачів в США, Чилі, Японії.

Крім того, в США спеціальним кореспондентом ВУФКУ стає письменник Мирослав Ірчан, у Парижі — український політемігрант Ежен (Євген) Деслав. Нарешті, Леонід Могилевський, більше знаний в світі як Лео Моґі, фільмуватиме свої роботи в США, Франції та Італії та згодом надихатиме самого Квентіна Тарантіно.