Кінокамера Debrie

Один з секретів успіху ВУФКУ — сильна операторська школа, якій могла би позаздрити будь-яка світова кінематографія. Якщо спочатку на українських студіях працювали представники старшого покоління, які знімали ще в царській Росії (Борис Завелєв, Георгій Дробін, Луї Форестьє), чи навіть запрошені німецькі фахівці (Йозеф Рона), то згодом до роботи стали долучатися і молоді українські майстри. Саме вони й почали формувати візуальну мову національного кіно, сягнувши справжньої довершеності.

Більшість із тогочасних молодих операторів прийшли до кіно через фотографію, як то Данило Демуцький («Арсенал», 1929 і «Земля», 1930), котрий задовго до переходу на ВУФКУ прославився своїми світлинами у Європі, чи Олексій Калюжний («Беня Крик», 1927; «Кармелюк», 1931), який розпочинав свою кар’єру як професійний фотограф. Останній запам’ятався ще й рекордним для свого часу застосуванням 32-кратної мультиекспозиції в утраченій стрічці Івана Кавалерідзе «Злива» (1929).

Не менший хист до експериментів виявляв і Михаїл Кауфман. Як оператор він зняв знакову стрічку «Людина з кіноапаратом» (1929), де його око, потрапивши до кадру, стало фактично логотипом кіноавангарду, а як режисер зафільмував ліричний шедевр «Навесні».

Згодом до цих майстрів почали долучатися й перші вихованці профільного відділення Одеського кінотехнікуму, серед випускників якого такі помітні фільмарі, як Олексій Панкратьєв («Хліб», 1930), Юрій Тамарський («Тамілла» 1927, «Джальма», 1928), Яків Куліш («Гонорея», 1927), Микола Топчій («Перекоп», 1930), Олександр Лаврик («Василина», 1927). Усі вони не боялися експериментів, були обізнані у світовій кіносправі і разом із не менш обдарованим поколінням тогочасних режисерів вивели українське кіно на його найвищий щабель.