Наталія Ужвій

(xxxx-xxxx)

1003943

Наталія Ужвій — видатна українська акторка, чий творчий шлях збігся з декількома значними ерами в історії національного театру і кіно. Без Ужвій неможливо уявити собі історію «Березолю» Леся Курбаса, кінофабрики ВУФКУ, «евакуаційного» кіно часів Другої світової, одеського, харківського, київського драматичного театру.

Народилася 8 вересня (27 серпня) у місті Любомль, дитинство провела у селищі Брудно (нині передмістя Варшави). У 1914 році здобула освіту сільської вчительки. Приблизно у ті ж роки почала аматорську акторську кар’єру, що у 1920-му привела її до пересувної агітбригади при Наркомосі УРСР, а у 1921-1922 — до Києва. Першу роль у кіно Ужвій виконала, перебуваючи у штаті Одеського драмтеатру, а у 1926-му потрапила до харківської трупи «Березолю». Приблизно в ті ж роки акторка одружується із майбутньою легендою українського літературного футуризму Михайлем Семенком, якого зустрічає в Одесі.

Першім кінообразом Ужвій стала «польська шпигунка» в агітаційній стрічці з красномовною назвою «П.К.П. (Пілсудський купив Петлюру)» (1926). У історичному «блокбастері» «Тарас Трясило» (1926), також виробництва ВУФКУ, в неї вже головна жіноча роль. Ужвій грає в «Березолі», що його було перейменовано на Харківський державний драматичний театр ім. Шевченка, деякий час й після звільнення Курбаса, і у ті ж буремні часи — 1935 року — з’являється на екрані у стрічці «Прометей» у постановці та за сценарієм Івана Кавалерідзе. Поруч з нею на екрані можна помітити першого київського «ментора» акторки, Івана Мар’яненка. З 1936-го і до своєї смерті Наталія Ужвій перебуває у штаті Київського драмтеатру імені І. Франка. Критики тих часів цінували у роботах Ужвій «емоційну цілісність», реалізм, психологізм.

Найвідомішою кінороллю акторки стала партизанка Олена у «Райдузі» (1943) Марка Донського: у знятому в середньоазійській евакуації фільмі Ужвій виразно, пластично, на ефектних крупних планах грає незламну Олену Костюк, що навколо неї обертається сюжет із життя села під нацистською окупацією. Поетична воєнна драма вийшла на екрани у 1943 році, принесла акторці Сталінську та інші радянські премії, а також міжнародне визнання. В Італії її високо оцінив провідний діяч хвилі неореалізму Джузеппе Де Сантіс.

Протягом воєнних та післявоєнних років Ужвій також співпрацювала з Ігорем Савченком («Партизани в степах України», «Тарас Шевченко»), Сергієм Параджановим («Українська рапсодія»). Одружилася вдруге з актором Євгеном Пономаренком. Єдиний син Ужвій та Михайля Семенка, Михайло, помер 1951 року. Сама акторка — 22 липня 1986, залишивши по себе декілька поколінь вихованців з Українського відділення Театрального товариства і книгу спогадів «Фільми, друзі, роки» (рос. «Фильмы, друзья, годы») (1977).

Слід зазначити, що саме Наталію Ужвій в образі шевченківської Катерини бачити на харківському пам’ятнику поетові роботи Матвєя Манізера (1935).