Від дискусії до цензури

Патефон Довженка, подарований Сталіним

Виходячи з виставки, глядачі потрапляють у «коридор терору» — доволі дискомфортну і репресивну конструкцію — спробу на тілесному рівні передати негативну динаміку в українській культурі: від індустріального розквіту, міжнародних амбіцій та експериментів, до обмеження прав і свобод під тиском всюдисущого страху та терору.

Так, наприкінці 1920-х років горизонт можливостей ВУФКУ, як і української культури загалом,  сильно звузився. А вже у 1930 році успішну, прогресивну, і, що найважливіше, автономну організацію реформували та перетворили на ідеологічно заангажований, маріонетковий трест «Українфільм», напряму підпорядкований Москві. Що і кому знімати/дивитися вирішували тепер за межами України.

На кіностудіях у цей час відбулися серйозні кадрові зміни -— звільняли не лише керівництво, а й редакторів. За ідеологічні «вади» та зайве експериментування забракували низку сценаріїв і фільмів. Відтепер кадри поповнювалися запрошеними режисерами з Росії та ідеологічно підкованими, байдуже що малодосвідченими комсомольцями.

Наприкінці 1920-х років українські діячі культури ще могли обурюватися нападками на автономію української культури у колективних листах до влади та публічних виступах; мали «нахабство» полемізувати з вождем. Та вже на початку 1930-х років епоха демократичних дискусій добігла кінця — розпочалися арешти інтелігенції, зокрема, в рамках сфабрикованої справи СВУ, самогубства, розстріли та Голодомор.

Офіційно ж «жити стало краще, жити стало веселіше», саме тому кінотеатри найчастіше демонстрували новий улюблений жанр вождя — музичні кінокомедії.  

У травні 1935 року Сталін подарував Довженкові патефон як ознаку своєї ласки і натяк на подальші жанрові орієнтири. За якихось два роки маховик репресій почав обертатися на повну.