Від бойовика до культурфільму

Медично-просвітницький стенд «Гонорея»

Подолавши матеріально-технічні виклики, ВУФКУ зіткнулося з не менш нагальними питаннями: що знімати і для кого. Тоді фільми доволі умовно поділяли на ігрові (художні) та неігрові (документальні, агіт-, просвіт- і культурфільми).

Ранні ігрові фільми, масштабні постановочні версії яких охрестили «бойовиками», орієнтувалися на популярні в прокаті американські та німецькі пригодницькі стрічки та кінокомедії. Серед бойовиків першим фірмовим жанром ВУФКУ стають пригодницькі історичні фільми, що вражають масштабними постановками й авантюрним сюжетом.

Натхненний популярним в Голлівуді італійським жанром, єдиний радянський пеплум «Спартак» (1926) знімають в Одесі, про що у своїх фейлетонах неодноразово згадують Ільф і Петров.

Режисером кінокомедій планував стати Олександр Довженко, який повноцінно дебютує в кіно з  «Ягідками кохання» (1926), що наслідували кращі зразки американських фільмів Бастера Кітона. Величезну увагу ВУФКУ приділяє і дитячим фільмам, піонером яких стає уродженець Стокгольма Аксель Лундін. Дитячим фільмом розпочинає свою діяльність і нова Київська кінофабрика. У другій половині 1920-х років у тематичних планах ВУФКУ з’являються гостросоціальні драми з життя на селі, присвячені питанням національних меншин і жіночої емансипації.

 Серед неігрових жанрових фільмів переважає освітнє кіно, назване за німецьким зразком культурфільмом. За тематикою воно було просвітницьким (зокрема гігієнічним), видовим, пропагандистським. Тому небезпідставно як медично-просвітницький стенд оформлена графічна реконструкція Ірини Стасюк одного з найцікавіших утрачених взірців жанру — фільму «Гонорея» (1928).

Упізнаваний же стиль українського кінематографу, знаний у світі як «поетичне кіно», виникає на перетині жанрових впливів та стилістичних пошуків із виходом «Звенигори» (1927) Олександра Довженка.