Юрій Тютюнник

(1891-1930)

Юрій (Юрко, Юртик) Тютюнник – видатний український військовий та політичний діяч, один із лідерів національно-визвольних змагань за незалежність України 1917-1921 років, генерал-хорунжий Армії УНР, автор кількох книг-спогадів про громадянську війну в Україні, співавтор сценарію фільму «Звенигора».

Юрко Тютюнник народився в селянській родині в селі Будище Звенигородського повіту Київської губернії. По материнській лінії був онуком сестри Тараса Шевченка – Ярини. По закінченні агрошколи в Умані 1913 року був мобілізований, відбував службу у Владивостоці. З початком Першої світової війни – унтер-офіцер царської армії, двічі поранений.

1915 року за рекомендацією військового керівництва закінчує військову школу в місті Горі на Кавказі. Після другого поранення потрапив до Сімферополя в 32-й запасний полк, де прослужив до Лютневої революції.

Навесні 1917 року Тютюнник береться за організацію «Першого Сімферопольського полку імені Гетьмана Дорошенка», одного з перших українських національних військових формувань. 5-10 червня (18-23 червня за новим стилем) перебуває на Другому військовому з’їзді, де було проголошено Перший універсал революційного парламенту України Центральної ради про автономію України, й стає її членом. Оскільки керівництво Центральної ради всіляко гальмувало процес створення регулярного війська, Тютюнник восени 1917 року формує в Звенигородці Кіш вільного козацтва та стає його отаманом. 

Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 року розгортає Звенигородський кіш до 20 тисяч повстанців. У запеклих боях Тютюнник розгромив збільшовичену 8-у армію, зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частину 2-го російського корпусу, кінну бригаду, розгромив у Бобринську 8-тисячну групу Михаїла Муравйова. Під час Гетьманату вже з літа 1918 року Кіш Тютюнника вів партизанську боротьбу проти австро-німецьких частин і був рушійною силою повстанського руху в центральній та південній Україні, брав участь у антигетьманському повстанні, підпорядковуючись Українському національному Союзові, координаційному центру повстання.

Після повалення Гетьманату повстанці Тютюнника підтримують Директорію УНР, й стають частиною її армії. В умовах поновлення військових дій з більшовицькою Росією, Тютюнник, зневірений у здатності Директорії тримати революційний провід розбурханої народної стихії, об’єднується з повстанськими загонами отамана Григор’єва (Ничипора Серветника), командира Херсонської дивізії Армії УНР, який перейшов на бік більшовиків.

4 квітня 1919 року Григор’єв і Тютюнник займають Одесу, змусивши евакуюватися штаб французької десантної дивізії, яка тримала під контролем Південь України з грудня 1918 року. Тютюнник стає військовим комендантом міста. Однак уже 7 травня Григор’єв і Тютюнник, протестуючи проти терористичної більшовицької політики в Україні, розпочинають антибільшовицьке повстання, в якому об’єднуються з силами Махна. Після вбивства Григор’єва анархістським отаманом Нестором Махном в липні 1919 року й розпорошення частини повстанських з’єднань Григор’єва, Тютюнник з залишками повстанської армії знов єднається з Армією УНР, яка боролася на три фронти: з більшовиками, Добровольчою армією Денікіна та Армією Польської республіки («трикутник смерті»). 

Утримуючи невелику територію в районі Кам’янця-Подільського, з 6 грудня 1919 року по 5 травня 1920 року Армія УНР здійснює партизанський рейд у тил Червоної армії, що отримав назву Першого зимового походу і вважається найгероїчнішою військовою акцією української регулярної армії. Тютюнник брав участь у поході як помічник генерала Михайла Омеляновича-Павленка на чолі Київської (Стрілецької) дивізії, з якою воював проти більшовиків до осені 1920 року, коли українська армія була інтернована в Польщі. 

Навесні 1921 року Тютюнник розробляє план Другого зимового походу з метою збурення антибільшовицького повстання в Україні. Однак пізно затверджена і профінансована військова кампанія (Симон Петлюра зволікав з призначенням дати походу, а протестні виступу в самій Україні дещо вщухли з проголошенням нової економічної політики й завершенням етапу «воєнного комунізму»), закінчилася трагедією: ГПУ були достеменно відомі плани уряду УНР, тож, заманені вглиб України, частини Тютюника були розгромлені під Базаром, де 359 воїнів, що відмовились здатися, були розстріляні частинами бригади Григорія Котовського. 

1923 року Тютюник переправляється через польсько-радянський кордон з метою зустрічі з очільниками територіальних повстанських комітетів, діяльність яких він координував після Другого зимового походу. Як згодом з’ясується, «повстанська мережа» насправді була створена ГПУ спеціально для дезінформації представників УНР. Схоплений ГПУ, він погодився на співпрацю з радянською владою й після недовгого арешту випущений на волю. Тютюник оселяється в Харкові, де викладає в школі червоних старшин. 

Очевидно за сприяння колишніх боротьбистів-високопосадовців у Наркомосі (Народному комісаріаті освіти), з якими Тютюнник зблизився 1919 року під час повстання Григор’єва, він отримує посаду сценариста ВУФКУ й знайомиться з молодими українськими письменниками, які співпрацюють з фотокіноуправлінням. 

1926 року Тютюника запрошено знятися у бойовику П. К. П. (Пілсудський купив Петлюру) Акселя Лундіна за сценарієм Георгія Стабового, де він мав зіграти самого себе й відтворити трагічні події Другого зимового походу. Партнером Тютюнника по зйомках мав виступити його запеклий ворог Григорій Котовський, якого, однак, було вбито за нез’ясованих обставин (за однією з версій – за наказом Сталіна) напередодні зйомок. 

Фільм вийшов сирим і нединамічним, бутафорні батальні сцени заплутували й без того погано прописаний сюжет. Рішучий і харизматичний, безкомпромісний і принциповий, Тютюнник, який відкрито критикував радянську владу, швидко став кумиром молодих українських письменників-неоромантиків. 

Разом з одним із них – Майком Йогансеном – він пише сценарій історико-революційної епопеї “Звенигора”, рясно замішаної на національній міфології. Ідея Звенигори, вочевидь, належить саме Тютюнику й, можливо, відтворює одну з легенд його малої батьківщини – околиць містечка Звенигородка. Однак заплутаний багатошаровий сюжет – поза всяким сумнівом – розроблено і деталізовано Йогансеном, одним із метрів авантюрно-пригодницької прози 1920-х років. 

Зі спогадів Довженка випливає, що сценарій з такою складною фабулою відмовились знімати всі режисери, присутні на слуханнях в редакції ВУФКУ, після чого Довженко взявся його докорінно переробити та екранізувати. Не слід, вочевидь, недооцінювати й роль Юрія Яновського, близького друга Довженка й редактора Одеської кіностудії ВУФКУ, в прийнятті такого рішення Довженком: Яновський захоплювався Тютюнником, і навіть зобразив його в образі Шахая в другому своєму романі «Чотири шаблі» (1931). Після виходу фільму Тютюнник і Йогансен зняли свої прізвища з титрів фільму, протестуючи проти перекручування Довженком засадничої ідеї фільму. 

12 лютого 1929 року Тютюнника заарештовано в Харкові й вислано до Москви. 20 жовтня 1930 року в унутрішній тюрмі ГПУ на Луб’янці його було розстріляно без суду як «зрадника батьківщини й шпигуна».