Володимир Вільнер

Український театральний і кінорежисер, викладач. Народився у Гродному в доволі заможній родині. В 1906 році навчався у Женеві (Швейцарія). Згодом переїхав до Російської імперії, де вступив на юридичний факультет Петербурзького університету, який закінчив у 1912 році, але так і не пішов працювати юристом. Паралельно до університету, починаючи з 1910 року навчався на курсах драматургії у А. Петровского, а у 1911–1912 працював актором Нового драматичного театру в Петербурзі. Протягом 1913–1917 служив в армії.

 Після армії у 1918 Вільнер опинився у Харкові, де вступив до трупи Миколи Синельникова, який тоді очолював Харківський драматичний театр, а з 1920 року став художнім керівником нововідкритого театру для дітей «Театр казки». Як режисер Вільнер дебютував у харківському єврейському театрі «Унзер вінкл» (Наш куток). З 1921 Вільнер працює режисером у «Театрі казки», попри свій буцімто дитячий репертуар, театр у той час був одним із осередків авангардизму Харкова. В 1923 році його перейменували у Перший державний театр для дітей. На йього сцені Вільнер поставив свої найбільш експериментальні постановки, зокрема «Хубеане» (1924), виставу за фольклорними африканськими мотивами, до якої художник Борис Косарєв створив конструктивістські декорації. В цьому ж 1924 році – виставу «Алі Нур» – драматичну композицію Всєволода Мейєрхольда та Юрія Бонді за «Зоряним хлопчиком» Оскара Уайльда. Паралельно до режисерської діяльності Вільнер із 1922 року викладає у Вищому театральному технікумі. Деякий час працює в Московському театрі Корша. Потім в Одеській держдрамі.

У 1926 році Вільнеру Одеська кіностудія ВУФКУ пропонує екранізувати сценарій Ісаака Бабеля про відомого одеського злочинця Беню Крика, прототипом якого був славнозвісний Мішка Япончік. Сценарій Бабель писав за мотивами своїх неймовірно популярних на той час «Одеських оповідань». Передбачалося, що фільм поставить Сєрґєй Ейзенштейн під час літніх зйомок «Панцерника Потьомкіна» в Одесі. Але це не вдається і фільм віддають початківцю в кіно – Вільнеру. Бабель критикує фільм за невідповідність сценарному задуму, радянська цензура ж помічає у ньому «романтизацію бандитизму» і фільм одразу після прем’єри знімають з екранів.

У 1927 році Вільнер знімає фільм на виробничу тематику «Цемент» (за популярним нещодавно написаним виробничим романом Фьодора Ґладкова). Фільм отримує схвальні відгуки у пресі, його називають «першою екранною піснею робітникові на господарчому фронті». Головну роль у фільмі виконує талановитий кримськотатарський актор Хайрі Емір Заде. Фільм не зберігся, як і наступна стрічка Вільнера 1928-го року «Очі, які бачили» (інші назви – «Наївний кравець», «Мотіле Шпиндлер»).

 Сценарій до фільму «Очі, які бачили» написав Соломон Лазурін, а головну роль виконала Юлія Солнцева. Фільм розповідав про важку ситуацію в прикордонних єврейських поселеннях напередодні і в часи Першої світової війни.

У 1928 році Вільнер повертається до роботи в театрі. У 1928–1931 рр. очолює Театр російської драми в Києві. Потім працює в театрах Москви (1931–1934), Ростова-на-Дону (1934–1936), Ленінграду (1937–1938). У 1938 році знову переїжджає до Києва, де до 1941 року очолює Український драматичний театр ім. І. Франка. В роки війни від’їжджає знову в Росію. 1942–1944 працює в Куйбишеві, а в 1944–1947 – у Московській дирекції фронтових театрів. У 1945–1950 знову опиняється в Києві, де очолює вже Театр музичної комедії. З 1947 року викладає в Інституті ім. Карпенка-Карого.