Аксель Лундін

Аксель Лундін (1886–1943) – радянський актор і режисер шведського походження, один із перших кінематографістів Одеської кінофабрики, піонер дитячого фільму.

У 1905 році, дев’ятнадцятирічний уродженець Стокгольма Аксель Лундін, за невідомих нині обставин (імовірно натхнений демократичною революцією) приїздить до Російської імперії. Через п’ять років – Лундін уже актор Петербурзького драматичного театру. Зовсім скоро театральний режисер і керівник драматичної школи у Петербурзі Андрєй Пєтровскій рекомендує його, одного з кращих своїх випускників, харківському театральному реформатору та режисеру Миколі Синельникову. Лундін переїжджає до Харкова і вже 1912 році в складі акторів трупи Синельникова, дебютує в кіно, зігравши одну з ролей у бульварній драмі Ніколая Мінєрвіна «Жертва дикої помсти» (1912).

До революції Лундін, швидше за все, поєднує театральну діяльність із кінематографічною, зокрема працює в одній із найбільш активних дорадянських київських кіностудій «Художественный экран». Останньою постановкою «товариства» та першим режисерським фільмом Лундіна стала стрічка «Кровію до відродження». Створена восени 1919 року на замовлення денікінської контррозвідки цей революційний «слешер» яскраво змальовував звірства більшовиків у Києві.

Після приходу в Київ Червоної Армії, Лундін стає одним із піонерів уже радянської кінематографії, а під егідою Всеукраїнського кінокомітету та на замовлення Народного комісаріату з військових справ (Наркомвоєну) того ж 1919 року фільмує кілька агітаційних стрічок, зокрема «У царстві ката Денікіна», «Всеобуч», «На допомогу Червоному Харкову», «Слухайте, брати», «Той, що прозрів». 1921 року виходить кілька пропагандистських фільмів про голод, зокрема «Голод… Голод… Голод» Владіміра Ґардіна та Всєволода Пудовкіна. Лундін вкотре опиняється в авангарді політичного замовлення, фільмуючи на тему голоду художню стрічку «Квіти на каменях («Велике лихо»), за сценарієм майбутнього директора Одеської кінофабрики Георгія Тасіна.

Зі створенням ВУФКУ в 1922 році, Одеська кінофабрика перетворюється на головний кіновиробничий майданчик УСРР, а Лундін, слідом за Петром Чардинінім, Миколою Салтиковим та Лесем Курбасом стає ключовим режисером «Голівуду на березі Чорного моря», де в 1924 році фільмує художню кіноновелу про революційні події на Донбасі «За чорне золото». На кінематографічній діяльності Лундін зосереджується, швидше за все, після розформування театральної трупи Синельникова у 1925 році. У червні того ж року відбувається прем’єра повнометражного ігрового фільму «Лісовий звір», екранізації однойменного автобіографічного детективу Дмитра Бузька. І повість, і фільм мали неабиякий успіх у масової аудиторії. У листопаді 1925, Лундін вже починає у Бердичіві зйомки нового фільму Одеської кінофабрики під назвою «1920-1921 роки» (остаточна назва «Червона Армія») за сценарієм Григорія Дробіна. Достеменно не відомо, чи було завершено цей фільм, і чи вийшов він на екрани. Відомо, натомість, що в квітні 1926 року у прокат виходить зрежисований Лундіним чи не перший радянський дитячий фільм «Марійка». Фільм про пригоди дівчини-сироти у місті, яка зрештою, стає піонеркою та знаходить рідну сестру на фабриці, стає поворотним в кар’єрі Лундіна. І попри те, що цього ж року Лундін разом із Георгієм Стабовим поставить пригодницький бойовик «П.К.П.» («Пілсудський купив Петлюру»), в історії українського кіно він зажив собі слави майстра дитячого фільму.

2 серпня 1927 року в іще недобудованих павільйонах Київської кінофабрики починають знімати її перший фільм – дитячу пригодницьку стрічку «Ванька та Месник» за сценарієм майбутньої зірки сталінського шахтарського кіно Леоніда Лукова. Помічником режисера Лундіна на проекті про пригоди хлопчика-розвідника та німецької вівчарки на прізвисько Месник стає ще один спеціаліст із дитячого кіно Лазар Френкель. Фільм вийде на українські екрани в березні 1928 року, а режисер Лундін отримає премію в 300 карбованців (близько $150), що майже на 50 карбованців перевищувала середню зарплату найбільш високооплачуваних працівників кінофабрики. Утім, паралельно зі зйомками «Ваньки та Месника» Лундін береться поставити два сценарії легендарного циркового артиста і дресирувальника Владіміра Дурова. Зрештою, написані сценарії «Четвероногие актеры» та «Басни Крылова» визнали «неможливими до постановки», а задум відклали на невизначений час. Наприкінці ж 1927 року, Лундіну доручають постановку дитячого фільму «Пригоди Тома Сойєра» зі скромним бюджетом у 36000 карбованців.

Під кінець 1928 року за Лундіним міцно закріпилося реноме майстра дитячого кіно, а директор Одеської і Київської кінофабрик Павло Нечес визнає за потрібне «й надалі використовувати режисера Лундіна для постави дитячих фільмів». Другий дитячий фільм Лундіна на Київський кінофабриці (сценарій до якого написав поет-футурист Микола Бажан) став, на думку багатьох критиків, еталонним у своєму жанрі. «Пригоди полтинника» (1929) інспіровані оповіданнями Володимира Винниченка хвалили буквально всі, від педологів Всеукраїнської академії наук до робітниць заводу «Ленінська кузня», констатуючи: «з наших радянських фільмів, які можна показувати дітям, є лише один – «Полтинник».

Наступним фільмом в кар’єрі Лундіна мала стати стрічка «Помилки професора Торайля» («Башта професора Тараля») за сценарієм Давида Мар’яна. Утім, роботу над фільмом було раптово припинено згідно з наказом правління ВУФКУ. У 1929 році Аксель Лундін залишає Україну та кіно й назавжди вертається до театральної режисури, керує Новокузнецьким драматичним театром. За рік до своєї смерті у 1943 році, Лундін ставить у Ярославі виставу «Полководець Суворов».