Якось дівчина з сибірського села приїхала до радянського міста та, за порадою родичів, пішла в кіно. Однак реакція глядачки-неофітки виявилася несподіваною: «Жахливо. Не розумію, як дозволяють показувати таку гидоту. Я бачила людей розірваних на шматки. Де голова, де руки, де ноги». 

Цим драматичним сюжетом відомий кінознавець Бела Балаш намагається проілюструвати свою тезу про культуру глядацького сприйняття, мовляв, кіно недостатньо бачити, його необхідно дивитися, тобто розуміти «мову кіно». 

Слідом за українським селянином ви вирушаєте у кінематографічну подорож за доволі карколомним маршрутом, аби подивитися на історію успіху ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління). Полишивши село, традиційний український топос, ви опинитеся в осерді шокових вражень — модерному технологізованому місті, яке на початку ХХ століття назавжди змінило людську психіку, виховавши не одне покоління невротиків. 

Кінематограф міг з’явитися тільки у місті, доповнивши урбаністичний простір новітніми архітектурними формами: кінофабрикою та кінотеатром. Після кіносеансу у примарному кінотеатрі втрачених фільмів ви заблукаєте на кінофабриці — між закинутими декораціями як збережених, так і втрачених фільмів ВУФКУ. 

Історія ВУФКУ — це безпрецедентний кейс успішної державної монополії; інклюзивної та міждисциплінарної платформи, що об’єднала найбільш прогресивних українських інтелектуалів свого часу, резонансної міжнародної інституції про яку знали по обидва боки Атлантики.

З іншого боку, історія ВУФКУ — це історія втраченого: незнятих, заборонених і незбережених фільмів; репресованих і розстріляних кінематографістів; та, зрештою, напівзабутої української культури: модерної, інтернаціональної та міської. 

Досліджуючи досвід ВУФКУ, ми намагалися не відтворювати традиційний віктимний наратив, а радше продемонструвати успіхи української кіноіндустрії 1920-х років, локалізувавши ті прогресивні здобутки в сучасному медійному контексті.

Саме тому, почасти повторюючи інклюзивну практику ВУФКУ, ми запросили до роботи над виставкою сучасних художників, композиторів і письменників, які, осмислюючи поодинокі артефакти, що залишилися від найцікавіших утрачених/незбережених фільмів, створили сучасні композиції, інсталяції та тексти. 

Кураторська група: Станіслав Мензелевський, Олександр Телюк, Анна Онуфрієнко