ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) проіснувало неповні дев’ять років (1922 – 1930), але встигло випустити на екрани понад 140 ігрових фільмів, кількасот неігрових стрічок і журналів кінохроніки, десятки анімаційних мультиплікатів, здобути славу «українського Голлівуду» та взяти під контроль усі аспекти кінематографічного процесу — кіновиробництво, прокат, кінопресу, пропаганду, освіту.

Нині з цих 140 фільмів повністю втраченими вважаються близько 60 стрічок. Багато вцілілих фільмів дійшли до нас неповними (без однієї чи кількох частин).

Економічна успішність, культурна автономія та інклюзивна кадрова політика дозволили ВУФКУ долучити до своєї діяльності найяскравіших митців, режисерів, операторів, сценаристів, критиків свого часу і стати міжнародною авангардною платформою для інтердисциплінарних експериментів.

Серед них, зокрема, Дзиґа Вертов, Михаїл Кауфман, Олександр Довженко, Іван Кавалерідзе, Василь Кричевський, Данило Демуцький, Петро Чардинін, Лесь Курбас, Михайль Семенко, Юрко Тютюнник, Юрій Яновський.

Після 1929 року утиски, численні звинувачення у буржуазному націоналізмі, формалізмі та інших неприпустимих «збоченнях» призвели до підпорядкування доти незалежного ВУФКУ загальносоюзному концерну «Союзкіно» з перетворенням його на регіональну філію. Багатьох діячів ВУФКУ у наступні роки було репресовано, фізично знищено, а ті, кому вдалося емігрувати, інтегрувалися в кіноіндустрію різних країн і стали частиною їхньої історії.  

Відтоді означники «радянський» і «російський» надовго стали синонімами, переважну частину української кіноспадщини 1920-х вивезено до Москви, а найкращі твори українського кіно цього періоду ввійшли в міжнародний обіг під означенням «російський авангард».

Пошук втрачених кіноскарбів 1920-х і введення їх в науковий обіг важливі не лише самі по собі, а й як метод віднайдення європейської та урбаністичної ідентичності української культури та відновлення історичної пам’яті.